ВЕНЕРА

  Софія КРИМОВСЬКА

У непролазних нетрях Інтернету,
закутана в бавовняний халат,
я видавала всі свої секрети
і не свої... а ти? чи то навряд?
Розгойдувала тиша білу лампу,
дзижчала муха і пищав комар,
а я гортала googолівську мапу
і смакувала смайликів нектар.
А я була на фото - просто краля,
куди там шоу-бізнесу зіркам...
«Венера», хоч насправді просто Галя,
та то деталі - це ти знаєш сам.
Кипіла ніч у пристрасті до ранку,
аж зависав комп’ютер п’ять разів.
І ти зізнався, що таку коханку
ти вперше в цьому форумі зустрів.
І сохли на тарілці бутерброди,
і стигла кава, і кипіла я,
коли ти говорив мені про вроду
і називав: «О ти любов моя!»
А я тоді шморкалася чутливо
і гризла нігті, і цвіла як мак...
О я Венера! Я така красива!
Хто б Галі розповів хоч раз отак!
м. Умань

АРФАМИ, АРФАМИ...

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї,
самодзвонними:
йде весна
запашна,
квітами-перлами
закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
ніжнотонними:
буде бій
вогневий!
Сміх буде, плач буде
перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон як золотий
з переливами:
йде весна
запашна,
квітами-перлами
закосичена.
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай.
Там за нивами:
ой одкрий
колос вій!
Сміх буде, плач буде
перламутровий...

1914

БЛАКИТНА ПАННА Микола Вороний

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах...
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгожданна, нездоланна...
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: «Осанна!»

А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.

І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.

ІНФАНТА (Микола Вороний)

Різьблю свій сон... От ніби вчора ми
Зійшлись,— і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над килимами вогнелунними
Венера кинула алмаз.

У завивалі мрійнотканому
Дрімала синя далечинь,—
І от на обрії туманному
Замиготіла ваша тінь.

Дзвінкою чорною сильветою
Вона упала на емаль,
А поза нею вуалетою
Стелився попелястий жаль.

Ви йшли, як сон, як міф укоханий,
Що виринає з тьми століть.
Вітали вас — мій дух сполоханий,
Рум’яне сяйво і блакить.

Бриніли в серці домінантою
Чуття побожної хвали,
Коли величною інфантою
Ви поуз мене перейшли.

Ви усміхнулись яснозоряно
Холодним полиском очей,—
І я схилився упокорено,
Діткнутий лезом двох мечей.

Освячений, в солодкій муці я
Був по той бік добра і зла...
А наді мною Революція
В червоній заграві пливла.